Пісні про любов і вічність (збірник) - Любомир Андрійович Дереш
– Ну так що? – майже пошепки, хрипким голосом з сильним місцевим акцентом говорив прибулець. – Хашішь? Ел-ес-ді? Коукейн?
Мої нові друзі були вже достатньо нетверезими, і я відчував, що голоси їхні попливли, стали м’якшими і непевними.
– Що скажеш, Бобо? – спитав Луї. Голос у нього став глибшим, задумливим, залишаючись все-таким же приємним басом. – Мабуть, нам треба закупитись як слід гашем на найближчі дні?
– О’кей, бадді,[58] давай нам гашу. По чому в тебе гаш?
– О, слухай, – озвався раптом Луї. – А в тебе є білий?
– Що таке «білий»? – не зрозумів торговець.
– У тебе є героїн?
Запала тиша.
– Але це дорого, май френд, – сказав торговець зовсім тихо. – Недешевий продукт. Дорого. Якісний. Дуже добра якість.
– Тут може бути що завгодно, Луї, – сказав Зав’є, але торговець накинувся на нього.
– Не кажи так, містере! – гарячкував індус, усе так само пошепки. – Ти мене не знаєш, містере, ти не знаєш, із ким маєш справу! Спитай хоч кого, який товар у Аккі! Кожен тобі скаже, що Аккі продає тільки товар найвищого класу!
Зав’є тільки мугикнув:
– Ну-ну.
А Луї, реготнувши, озвався:
– Слухай, по-моєму, цьому дядькові можна вірити. Я візьму в тебе два «чеки», друже. Ні, стривай, Зав’є, ти будеш? А ти, Маріца? Ей, чого ви скисли, повеселімося сьогодні! Юху, перший день у Варанасі! Чорт забирай, ми в Індії, в країні, де можливо все! Чарлі, друзяко, ти як, складеш нам компанію сьогодні?
– Ні, – буркнув Чарлі.
– Та годі вам, що ви всі такі нудні? Ом намах Шивая![59] Слухай, Аккі, давай чотири «чека». Скільки це буде?
Я буквально відчув, як жадібно блиснули очі в Аккі, й той випалив:
– Дуже добрий товар. Із Пушкара.
– Ну, скільки?
– П’ять тисяч рупій.
– Ну, ти даєш, старий! – регочучи, відповідав дилерові Луї. – Таких цін немає навіть у Парижі, старий!
– Дуже добрий товар. Пушкар ача!
Врешті, вони сторгувалися з Аккі за вісімсот рупій, і я побачив, як рука Аккі залізла під стіл, пропхалася в повстяну торбину, що її хрипкоголосий чоловік тримав на колінах, і витягла звідти щось у п’ястуці.
– Уау! Чуваче, оце круто! – не міг заспокоїтись Луї. Він перебував у збудженні, і я бачив, як підтанцьовували його ноги під столом.
Швидко, майже одразу після оборудки, дилер вхопив свою сумочку, засунув стопи в гумові капці, з якими він грався пальцями ніг, поки вів розмову, і чкурнув кудись із кафе.
– Слухайте, уже пізно, – озвався Зав’є. – Гадаю, час іти відпочивати.
Була глибока ніч, коли ми вийшли на вулицю, темрява Варанасі ударила мені по очах, як б’є по очах яскраве світло, коли вийти з тьмяного приміщення. Це місто продовжувало жити, і нічне його життя було моторошним.
Я відчував: одразу ж, тільки-но ми відділилися від освітленого острівця кафе, нас оточили привиди. У моїх вухах залунали незнайомі голоси, і я вже не міг відрізнити, чи то мої власні думки крутяться у голові, чи то думки тих, що перебувають зовсім поруч, настільки прозорих для моїх чуттів, що я насилу відрізняю їх від себе.
З подиноких ліхтарів, що висвітлювали кілька метрів шляху, а потім знову кидали перехожих у темряву, ще глупішу, ніж до цього, допомоги було замало. На щастя, в Зав’є був із собою ліхтарик, і він, ведучи за собою уже доволі п’яну Маріцу (тепер я побачив, що то була досить відверто вдягнена – чи пак, роздягнена – смаглява дівчина з дрібним кучерявим волоссям, мало схожа на високого, худого і русявого Зав’є, у якому, здавалося, збіглися всі мої уявлення про Тамтой світ – вчений і статечний край, звідки приїжджають туристи в чистій одежі з фотокамерами і товстими гаманцями), був нашим поводирем. Маріца, дивно посміхаючись і посміюючись то до Луї, то до Чарлі, намагалася щось розповісти по ходу нашого переміщення, але слова її переходили у смішок, і вона губила думку. Луї, який ішов одразу за парою, повторював дивним, солодкавим голоском: «Маріца, га, Маріца?» – наче намагався у неї щось вивідати, а вона тільки п’яно сміялась. Коли ми проминали особливо темний закуток, Луї брався кричати «Ом намах Шивая!», лякаючи сплячих мавп і собак, і сам же сміявся з власної витівки. «Слухай, тихіше, інакше можуть бути проблеми, – намагався пояснити йому Зав’є, та Луї тільки відмахувався: «Які можуть бути проблеми, старий? Я вже вирішив всі свої проблеми! Я Шива! Які можуть бути проблеми?»
Чарлі, ідучи останнім, всю дорогу вислуховував Бобо, який раптом вирішив вилити йому душу. Бобо, враз облишивши образ крутого музиканта, став жалітися Чарлі, що у нього проблеми з дівчиною, тому він поїхав до Індії без неї, хоча вони зідзвонюються і продовжують спілкуватися. З теми стосунків Бобо непомітно перескакував на тему власної гідності – він казав, що йому складно з Луї, тому що Луї завжди полюбляє бути першим, тоді як насправді майже всі гроші в їхній з товаришем поїздці належать йому, і взагалі, він фронтмен у гурті «Несамовиті мавпи», в нього є талант і харизма, але в присутності Луї він не може їх розкрити на повну…
– Де ви там відстали? – почувся окрик Луї десь далеко попереду. – Ось наш поворот, трам-тарарам! Наш «Ом рестхауз»!
Чарлі тільки кивав і нічого не казав, я знав, що йому було тяжко йти так швидко, а ще тяжче було при цьому розмовляти, тому він просто мовчав, лише хекав. Я ж плентався позаду всіх, сонний і втомлений днем. Іноді я кидав погляди на Чарлі, й моє серце знову огортало тепле відчуття від того, що ми знову разом, і що Чарлі пробачив мені мою втечу у Вріндавані.
Я помітив, що він змінився. Заматерів. Став різкішим, у ньому з’явилося більше грубої сили. Було щось, звісно, привабливе в тому новому Чарлі. Та я ще не до кінця міг охопити ті зміни, які у ньому відбулися, відколи ми бачилися востаннє.
Ми підійшли до ґестхаузу, і молоді люди поночі, сміючись, довго дзвонили у двері, поки врешті заспаний хлопець із рецепції не відчинив їм.
– Це з нами, – сказав Луї, вказавши на мене, і я відчув приплив любові та вдячності
